| has abstract
| - Le néo-lamarckisme est un mouvement qui apparaît vers la fin du XIXe siècle et remet au goût du jour ce qui a été retenu de la théorie de Lamarck en se basant sur les nouvelles découvertes génétiques et les mécanismes cellulaires. (fr)
- 신라마르크주의(Neo-Lamarkism)은 라마르크의 진화론을 토대로 비판·보완한 진화 학설들을 일컫는 말이다. 신라마르크주의를 표방하던 학자들은 단일 개체의 진화 및 변이 과정에서 생명체와 환경 사이의 상호작용이 일정한 역할을 차지한다고 주장하며, 다윈의 생존경쟁 이론과 라마르크의 획득형질 유전설을 결합하여 진화를 설명하고자 하였다. (ko)
- ネオ・ラマルキズム（英: Neo-Lamarckism、新ラマルク説）とは、進化論の歴史において、ダーウィンの説に批判的で、ラマルクの説に近い立場をとる論の総称である。 (ja)
- Neolamarkizm – jeden z kierunków ewolucjonizmu, przeciwstawiający się darwinizmowi, negując bądź ograniczając znaczenie doboru naturalnego w procesie ewolucji organizmów. Od klasycznego lamarkizmu przejął tezę o dziedziczeniu cech nabytych, a poznanie czynników i mechanizmów ewolucji ograniczył do wyjaśnienia przyczyn dziedzicznej zmienności. Za twórcę neolamarkizmu uznaje się , który swoje poglądy opublikował w 1864 r. w dziele pt. Mechaniczno-fizjologiczna teoria ewolucji (Mechnisch-physiologische Theorie der Abstammungslehre).Nägeli zachował typową dla lamarkizmu dwoistość mechanizmów ewolucji dla roślin i zwierząt dysponujących układem nerwowym. Rośliny przystosowują się do otoczenia pod wpływem bodźców zewnętrznych np. rurki ich kwiatów wydłużają się pod wpływem drażnienia ich przez owady usiłujące się dostać do wnętrza. Zwierzęta korzystają ze zmysłów i u nich powszechnie (w przeciwieństwie do roślin) można znaleźć przystosowania barwy i kształtu (ubarwienie ochronne) wynikające z chęci ukrycia się. Nabyte właściwości podlegają dziedziczeniu. Nowością jest wyróżnienie cech ogólnych (umożliwiających życie na pewnym etapie rozwoju – inny etap mają ssaki, inny owady) oraz cech podlegających zmianom przystosowawczym. Zmiany przystosowawcze pozwalają tworzyć się nowym gatunkom, ale nie pozwalają nigdy na skok organizacyjny, umożliwiający np. płazowi osiągnięcie etapu gada. Taki skok zapewnia wewnętrzna siła dążenia do doskonalenia się. Doskonalenie się jest specyficzną właściwością materii żywej i wynika z jej fizykochemicznych właściwości, czego przejawem jest odpowiedni stopień komplikacji micelli (to one osiągając odpowiedni stopień komplikacji umożliwiają osiągnięcie następnego, wyższego etapu rozwojowego, przykładowo wspomniany już przeskok płaza do etapu gada). Ogólnie rzecz ujmując siła ta tkwi w cytoplazmie (bez mikroskopu elektronowego cytoplazma była wtedy wielką niewiadomą) występującej w każdej komórce i będącej podstawą procesów życiowych a więc również zmienności i dziedziczności. Jej micellarna budowa wewnętrzna jest specyficzna gatunkowo i podlega zmianom czysto fizykochemicznym. Najważniejsze są komórki rozrodcze – z jednej takiej komórki może powstać pełny organizm; z jaja kury – kura, z jaja ryby – ryba, itd. Przenoszeniem cech zajmuje się idioplazma zawierająca micelle. Reszta plazmy tzw. stereoplazma nie przenosi wiadomości o budowie ciała. Powstanie każdej cechy organizmu jest uwarunkowane przez specyficzny układ micelli w idioplazmie. Ich przemiany lub kombinacje umożliwiają kształtowanie się odpowiednich organów w zależności od skomplikowania micelli zawartych w cytoplazmie. Micelle powoli, ale stale ulegają postępowym przemianom i to one umożliwiają ewolucję wyższego rzędu. Micelle (będące na różnym etapie rozwoju wynikającym z warunków i doświadczenia życiowego) są przekazywane podczas rozmnażania, przy łączeniu komórek płciowych. Zdaniem Nägeliego dzieci są zawsze doskonalsze od swoich rodziców. Pierwsze micelle powstały samoistnie i ulegały zmianom dając cały ciąg istniejących teraz i kiedyś organizmów. W następnym roku Nägeli swoją teorię uzupełnił o zaprzeczenie istnienia w jakiejkolwiek formie doboru naturalnego. W miarę jak pojawiały się nowe fakty naukowcy starali się usilnie dostosować je do istniejących teorii, gdy się nie dawało, porzucano stare i powoływano nowe byty. Neolamarkizm Nägeliego inspirująco wpłynął na powstanie psycholamarkizmu oraz mechanolamarkizmu. Szczególną karierę, zwłaszcza wśród paleontologów, zrobiła wywodząca się z mechanolamarkizmu teoria ortogenezy. Odkrywane przez paleontologów ślady wymarłych organizmów łatwo dawały się ułożyć w proste, jednokierunkowe ciągi. Pierwszy zwrócił na to uwagę w 1869 r. Waagen opisując szereg rodowodowy amonitów. Sam termin ortogeneza wprowadził do naukowej literatury w 1893 r. Uznawana za rzeczywiste zjawisko, bezwzględna jednokierunkowość przebiegu ewolucji (bez żadnych wahań) przez długi czas była głównym argumentem przeciw darwinizmowi. Ważnym tu argumentem były koniowate które, mimo że z lasu przeniosły się na stepy zachowały kierunek zmian. Ewolucja i zmienność biorące się z właściwości samego życia mają charakter przypadkowy (mutacjonizm) i tylko niektóre zmiany okazują się przydatne (mają charakter preadaptacji). I właśnie te szczególnie korzystne zmiany są kontynuowane w jednym, intensyfikującym je kierunku (K. Beurlen i później (1950) ). Przyczynę zmian upatrywano albo w działaniu czynników zewnętrznych (środowiska) albo/i wewnątrz samej komórki, organizmu itd. O. Jaeken, Koken, Beurlen byli zwolennikami autogenicznego (czysto wewnętrznego) pochodzenia czynników ortogenezy (intrakauzalizm). w 1888 r. za przyczynę utrzymywania się jednego kierunku ewolucji uznał biologiczną siłę bezwładności. W oparciu o tę myśl Othenio Abel w 1928 r. starał się stworzyć jednolite prawo biologicznej inercji.Szybko zauważono, że kierunkowość niestety prowadzi nieuchronnie do fazy inadaptatywnej (nieprzystosowawczej) o charakterze przerostu. Taki nadmiernie przerośnięty narząd (lub całe ciało), nie może należycie spełniać swej pierwotnej roli prowadząc w końcu do wymarcia danej linii rozwojowej. Jako przykłady hipertrofii (hipertelii, hiperspecjalizacji) przytaczano zakręcone lub przekrzyżowane ciosy mamutów, kły kotowatego smilidona albo rogi jelenia olbrzymiego.Neolamarkizm rozwijał się również w Rosji i w ZSRR. Nikołaj Wawiłow starał się wykazać, że o kierunku zmian decyduje zawartość chromosomów. Zwrócił on uwagę na tzw. serie homologiczne czyli istnienie jednakowych cech u gatunków blisko spokrewnionych. U zbóż np. Truticum vulgare, T. compactum, T. spelat, T. dicoccum zauważył istnienie form ościstych i bezościstych co uznał za dowód występowania zmian równoległych świadczących o jednakowym potencjale wewnętrznym tych gatunków i obecności takich samych genów w tym samym miejscu (nie jest to słuszna reguła bo występuje też zjawisko konwergencji). Najbardziej znanym przedstawicielem radzieckiego neolamarkizmu był Trofim Łysenko, który jednak nie jest krytykowany za to, że się mylił (nierozumiejących Darwina było wtedy wielu, nie tylko w ZSRR), ale za to, że dla wykazania swoich racji posłużył się aparatem przymusu swego państwa. (pl)
- Неоламаркизм — совокупность разнородных эволюционных взглядов, развивающих те или иные идеи ламаркизма. Они признавали принцип целесообразности в эволюции живого и стремились отказаться от признания основ дарвинизма или приуменьшить его эволюционное значение. (ru)
- Неоламаркізм — сукупність різнорідних еволюційних поглядів, що розвивають ті чи інші ідеї ламаркізму. Загальним для неоламаркістських ідей є заперечення як єдиної формотворної ролі природного відбору і визнання успадкування набутих ознак. За багатьма найважливішими питаннями еволюційної теорії положення дарвінізму і неоламаркізму прямо протилежні. Наприклад, найменшою одиницею (носієм) еволюційного процесу в дарвінізмі вважається місцева популяція, здатна бути полем діяльності природного відбору, а в ламаркізмі — кожна окрема особина. Дарвінізм розрізняє мінливість і процес еволюції, а ламаркізм ототожнює їх. Рушійною силою еволюції, згідно з дарвінізмом, є суперечлива взаємодія багатьох тенденцій, що реалізовується в процесі відбору, а згідно з ламаркізмом — спрямована дія чинників середовища (ектогенез) або внутрішніх факторів (автогенез), безпосередньо приводить до пристосування. Дарвінізм встановив нерівномірність темпів еволюції, а ламаркізм стверджував, що еволюційний процес прямо пропорційний часу. Протилежні позиції дарвінізму і ламаркизму також і по ряду інших питань, наприклад, про основні напрямки та шляхи еволюції і т. д. Неоламаркізм, на відміну від дарвінізму, — напрямок збірний; він включав самі різні течії: 1) механоламаркізм, що зводив весь процес еволюційного розвитку до прямого пристосування і спадковості набутих ознак; 2) ортоламаркізм, односторонньо використав факт спрямованості еволюційного процесу для затвердження ніби він завжди прямолінійний і спочатку запрограмований (тобто зумовлений). Ортоламаркізм визнавав рушійною силою еволюції якісь невідомі «філетичні закони зростання» (Т. Еймер), або ж «закон внутрішнього прагнення до прогресу» (А. Годрі), тобто автогенетичні і телеологічні принципи; 3) психоламаркізм, що висував як ведучу або навіть єдину причину еволюції активність або розумність поведінки тварин, психіку, пам'ять або навіть чисто містичні чинники на зразок «клітинної душі» або «життєвого пориву» (Р. Земон, А. Паулі, Г. Дріш та ін.). Механоламаркізм був заснований декількома вченими. Проте його головним зачинателем прийнято вважати Г. Спенсера. У 1864 р. Спенсер опублікував роботу «Підстави біології», в якій він трактував еволюційний процес як пристосувальні зміни організмів, що йдуть під впливом як прямого урівноваження організму із середовищем-(«пряме пристосування»), так і непрямого — через природний відбір, або, за дуже вдалим висловом автора, «переживання найбільш пристосованого». Ці два типи урівноваження в концепції Спенсера нерівноцінні. Головним типом він вважав пряме пристосування до мінливих факторів зовнішнього середовища. Ніякої творчої ролі відбір в еволюції, на думку Спенсера, не грає. Пізніше він виразив своє розуміння сутності еволюційного процесу у статті «Недостатність природного відбору» (1893), а також у роботі «Фактори органічної еволюції» (1896). Не розглядаючи інших сторін еволюційних поглядів Спенсера (принципи диференціації та інтеграції і т.і.), відзначимо, що його доктрина про два способи «урівноваження» на перший погляд здається досить близькою поглядам на причини еволюції не тільки Е. Геккеля, але навіть самого Ч. Дарвіна, особливо висловленим ним у 70-ті роки. Насправді ж це зовсім не так, оскільки Спенсер відкидав провідну роль природного добору і по суті зводив процес еволюції до все наростаючого значення прямого пристосування. Засновником неоламаркізму в цілому був американський палеонтолог Е. Коп. В одній зі своїх основних робіт «Первинні фактори органічної еволюції» (1896) він розглядав еволюційний процес як результат дії трьох груп факторів: фізіогенезу (прямого пристосування), кінетогенезу (пристосування шляхом вправляння або не вправляння органів) і батмогенезу (впливу особливою філогенетичної «сили росту» або «батмізму»). Рушійним початком прогресивної еволюції, за Копом, виступає «батмічна» сила, яка в конкретних еволюційних ситуаціях оформляється кінетогенетично (переважно у тварин) або фізіогенетично (більш характерно для рослин). Багатопричинність еволюції в концепції Копа лише удавана; фактично її основою є фактор нематеріальної природи — «видовий батмізм». Природний відбір в концепції Копа зовсім не є фактором еволюції. Він не вбачає у ньому причину «виникнення найбільш пристосованого». Відбір тільки елімінує нежиттєздатні варіації і проявляється переважно в процесах вимирання. Прикладом іншої спроби модернізації ідей Ламарка можуть служити погляди , що розроблялися ним упродовж 1865–1884 рр. Не заперечуючи існування природного добору («принципу корисності»), Негелі в ранніх роботах обмежував сферу його дії тільки фізіологічними ознаками. Морфологічні ж ознаки, що становлять основу організації, еволюціонують, на його думку, на основі внутрішнього «принципу вдосконалення». Ґрунтуючись на цьому, Негелі вперше розмежував поняття про «організаційні» і «пристосувальні» ознаки, але він занадто сильно протиставив ці поняття і, врешті-решт, повністю відірвав їх одне від одного. Висунувши ідею про двоїсту природу законів еволюції, Негелі по суті повторив одне з положень Ламарка. У пізній роботі «Механіко-фізіологічна теорія еволюції» (1884) дарвінівським принципам Негелі відводить вже третьорядне місце, пояснюючи ними лише причини вимирання. Еволюцію пристосувальних ознак, які приурочувалися ним до трофоплазми (тобто до соми), він став пояснювати тепер не відбором, а вродженою здатністю організмів доцільно реагувати на зовнішні впливи. Так виникає система неспадкових пристосувальних ознак, названих Негелі модифікаціями. Еволюцію ж організаційних ознак, пов'язаних з ідіоплазмою (зародкова плазма, або спадкова основа), він як і раніше продовжував пояснювати дією закону «прагнення до вдосконалення». Якщо в ранніх роботах основу дії цього закону Негелі вважав невідомою, то тепер, відповідаючи на звинувачення в містицизмі, він став зближувати його з механізмом дії «фізичного закону інерції». Необхідно відзначити, що спроби модернізації теорії Ламарка, зроблені Копом та Негелі, не призвели до подолання основних недоліків ламаркізму: вони як і раніше ґрунтувалися на прийнятті телеологічної ідеї про внутрішнє прагнення до досконалості, на відриві «пристосувальних» змін від «організаційних», на зведенні еволюційного процесу до спадкової мінливості окремих організмів. В останній третині XIX століття були зроблені спроби експериментально перевірити можливість еволюції шляхом прямого пристосування на основі успадкування набутих ознак. Багато біологів отримали дані, як ніби свідчили на користь принципу успадкування. Наприклад, виховуючи лялечок метелика-кропив'янки (Araschnia levana і A. prorsa) при різній температурі, Г. Дорфмейстер (1864) отримував різні забарвлення метеликів, що зустрічаються в природі, і на цій підставі робив механоламаркістські висновки. З'явилися роботи В. І. Шманкевича (1875) і К. Земпера (1880), що містили експериментальні дані, які, на думку їхніх авторів, говорили на користь успадкування видових ознак. У рачка Artemia salina при переміщенні в більш солону воду змінилася форма хвостового членика, і число щетинок на хвості так, що він набув схожість з видом A. muhlhausenii, що живе в більш солоній воді; при розвитку ж у прісній воді A. salina придбала навіть схожість з видом іншого роду — Branchipus stagnalis (відмінності в розмірах тіла, у формі вусиків і задніх сегментів). Перевірка, цих дослідів, проведена Н. С. Гаєвською, похитнула висновки Шманкевича. Безліч цікавих даних щодо морфогенної ролі факторів середовища було отримано експериментальною морфологією рослин, основи якої були закладені роботами професора Казанського університету М. Ф. Леваковського (1871). У Франції склалася сильна школа ботаніків, очолювана Г. Боньє (Костанта, Лотельє, Массарі). Широку популярність здобули досліди Боньє (1895) з перенесенням десятків видів рослин з рівнин в альпійські умови. На висоті 2300 м деякі види сильно модифікувалися, набуваючи ознаки, характерні для гірських видів. Так, звичайний яловець (Juniperus communis L.) зовні змінився у бік гірського карликового виду (J. nana Wild.), f хлопавка (Silene inflata Sm.) з околиць Парижа — у бік гірського виду (S. alpina Thomas). Позитивною стороною подібних дослідів було те, що вони відкривали можливість широкого впливу на організм в період його індивідуального розвитку, але переконливого доказу наявності прямого пристосування спадкового характеру вони дати не могли. У цьому ж напрямі велися роботи по отриманню форм, стійких до отрут, до високих температур, до сухості повітря тощо Для цього їх виховували у відповідних середовищах. У 1871 р. Ф. Гальтон поставив досліди з переливанням крові від чорних кроликів до білих і навпаки. Результати дослідів показали що переливання крові не позначається на спадковості. Гальтон зробив висновок про відсутність успадкування набутих властивостей. Серед механоламаркістів було багато вчених, які не протиставляли ідею прямого пристосування принципам відбору. Так, ботанік Р. Веттштейн пояснював походження сезонного диморфізму у рослин то відбором рас, то прямим пристосуванням. Прихильники ж іншої гілки механоламаркізму активно боролися з дарвінізмом, протиставляючи пряме пристосування природному відбору як альтернативу. (uk)
|
![[RDF Data]](/fct/images/sw-rdf-blue.png)
![[cxml]](/fct/images/cxml_doc.png)
![[csv]](/fct/images/csv_doc.png)
![[text]](/fct/images/ntriples_doc.png)
![[turtle]](/fct/images/n3turtle_doc.png)
![[ld+json]](/fct/images/jsonld_doc.png)
![[rdf+json]](/fct/images/json_doc.png)
![[rdf+xml]](/fct/images/xml_doc.png)
![[atom+xml]](/fct/images/atom_doc.png)
![[html]](/fct/images/html_doc.png)